Повернутися до звичайного режиму

/Files/images/символи.jpg

21 листопада - День Гідності і Свободи

Звернення Президента України з нагоди Дня Гідності і Свободи

Україна – це територія гідності й свободи. Такими нас зробила не одна, а дві революції – наш Майдан 2004 року, який був Святом Свободи, і Революція 2013 року, Революція Гідності. Це був надзвичайно важкий іспит для України, коли українці продемонстрували свою європейськість, гідність, своє прагнення до свободи.Указом Президента України від 13 листопада 2014 року, з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, збереження та донесення до сучасного та майбутніх поколінь об’єктивної інформації про доленосні події в Україні початку ХХІ століття, а також віддання належної шани патріотизму й мужності громадян, які восени 2004 року та у листопаді 2013 року-лютому 2014 року постали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів України та її європейського вибору, установити в Україні День Гідності та Свободи, який відзначати щорічно 21 листопада.

/Files/images/2016-2017/01005563.png

/Files/images/1426078841_bhy9r85caaavtlt.jpg Героям Небесної Сотні присвячується

Їх назвали Небесною сотнею – українців, які загинули в Києві на Майдані, вулицях Грушевського та Інститутській. Гинули за честь, за волю, за право бути Українцем і за свою Батьківщину. Героїчна сотня, зробивши перший крок, журавлиним ключем полинула у вирій вічності, ставши нашими Ангелами-Охоронцями на небі.Описати, а тим більше відчути глибину трагедії і болю, які впали невимовним тягарем на Україну, нині не під силу нікому.Не плачте, мамо, я іще живий,Хоча й лежу із кулею у грудях…А наді мною, юним, молодимСхилилися в скорботі люди…Я не помру, ніколи не помру,Мені в віках залишене безсмертя,Хоча і вас тепер не обіймуТа я живу у всенароднім серці…Українські Ангели загинули за правду, свободу, незалежність своєї держави, і ціною жертовності показали, що наш український дух є незламним, а народ – нескореним. Безумовно, жодного з нас події, що відбувалися впродовж останніх місяців, не залишили байдужими. Тяжкий шлях уже позаду, але емоції й спогади завжди житимуть у наших серцях. Ці декілька місяців назавжди переписали сторінки історії України.Мільйони українців віддали свої життя за власну націю і державу. Захисники нашої Вітчизни поклали душу і тіло на вівтар свободи своєї країни і ми про це повинні завжди пам’ятати. Нас убивали, нищили голодоморами, вивозили до Сибіру, саджали по тюрмах. Але українська нація – нескорена і вільна! Зараз розпочинається відлік новітньої історії України. Небесна сотня виконала свою земну місію. Тепер наша черга.СЛАВА УКРАЇНІ!СЛАВА ГЕРОЯМ!УКРАЇНА – ЦЕ НА ВСЕ ЖИТТЯ!УКРАЇНА – ПОНАД УСЕ!

Битва за Дебальцеве: карта боїв та свідчення учасників

До річниці Героїв Крут

Вони захищали нашу Вітчизну у гібридній війні і відділи своє життя за Україну 2014-2016 роки

/Files/images/kruti_29012016/ATO_youngest_heroes3.png /Files/images/kruti_29012016/ATO_youngest_heroes10.png/Files/images/kruti_29012016/ATO_youngest_heroes2.png/Files/images/kruti_29012016/ATO_youngest_heroes3.png/Files/images/kruti_29012016/ATO_youngest_heroes4.png/Files/images/kruti_29012016/ATO_youngest_heroes5.png/Files/images/kruti_29012016/ATO_youngest_heroes6.png/Files/images/kruti_29012016/ATO_youngest_heroes7.png/Files/images/kruti_29012016/ATO_youngest_heroes8.png/Files/images/kruti_29012016/ATO_youngest_heroes9.png

/Files/images/IMG_0110.jpg Виховання, як важливе явище суспільного життя, здавна стало провідною функцією людського суспільства.

Включившись до процесу відродження національної системи виховання, головною метою колективу ЗОШ №3 є передача молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його соціального досвіду, його національної ментальності, своєрідності, світобачення і на цій основі – формування особистих рис громадянина України: духовності, моральна, правова, трудова, екологічна, художньо – естетична та релігійна культура, розвиток індивідуальних здібностей і талантів учня.
Сьогодні виховання громадянина – патріота – цілеспрямований, систематичний, регульований процес, мета якого – утвердження свідомості нації, народу, етнічної культури, мовної єдності, кращих рис характеру громадянина України.
В основі виховного процесу школи лежить система виховних відносин, що забезпечує взаємодію педагогів, батьків та учнів згідно з суспільно заданими цілями виховання – розквіт духовної сутності людини, яка має стати висококваліфікованим спеціалістом, займати чіткі національні, загальногосподарські позиції, бути активною у громадському житті, відповідальною за моральне становлення себе як особистості.
Реалізуючи концепцію освіти, як процес розвитку творчої особистості, педагогічний колектив постійно веде пошук нових педагогічних технологій, що сприяють формуванню середовища, яке розвиває, навчає та виховує. Анкетування, соціологічні опитування, індивідуальні бесіди дають змогу вивчати рівень вихованності, потреб, інтересів кожного учня.
Пріоритетним напрямком організаційно-педагогічної діяльності є індивідуальний підхід у вихованні особистості учнів, стимулювання їхніх внутрішніх сил до саморозвитку і самовиховання, що знайшло своє відображення в планах організаційно-виховної роботи всіх структурних підрозділів школи.
Значна увага педагогічним колективом приділяється виконанню Національної програми патріотичного виховання молоді, розвитку життєво-активної позиції громадянина України.
Головне завдання виховної діяльності - створення умов для активної життєвої позиції учнів, громадянського самовираження і самореалізації, максимального задоволення потреб учнів в інтелектуальному, культурному і моральному розвитку.

/Files/images/IMG_0106.jpg

Їх доля пов'язана із с. Літки

Комусь дано творить діла великі, і захищать Вітчизни рубежі

Михайло Панасович Стельмах
Михайло Панасович Стельмах належить до тих митців, чия творчість кревно пов'язана передовсім з темою українського села і його історичної долі. Народився майбутній письменник у селі Дяківцях Літинського району на Вінниччині в незаможній родині. По закінченні початкової сільської школи навчався у школі колгоспної молоді. Мріяв бути вчителем. Спочатку вчився у Вінницькому педагогічному технікумі, а 1933-го закінчив Вінницький педагогічний інститут. Дві зими учителював у школах рідного Поділля. Згодом М. Стельмах переїхав до мальовничого придеснянського села Літки за тридцять кілометрів від Києва. Тут Михайла Панасовича відвідав Максим Рильський і високо оцінив його педагогічну діяльність.
Учні місцевої школи одразу захопилися не лише уроками української літератури, а й великою фольклорно-етнографічною роботою, яку організував новий учитель: збирали зразки вишивок, народні пісні. З'явилося бажання зафіксувати мелодії цих пісень. У цьому М. Стельмаху допомагав досвідчений вчитель музики Дмитро Омелянович Музиченко. Та, на превеликий жаль, в той час звичайне зацікавлення народною культурою часто сприймалось як націоналізм. До Дмитра Омеляновича, а згодом і до Михайла Панасовича, почали без найменших підстав прискіпування. 1939-го, серед навчального року, в розпал педагогічної роботи М. Стельмаха несподівано призивають на військову службу.
Війна для рядового гармаша-зв’язківця Стельмаха розпочалася під Полоцьком. У короткі перепочинки між боями він пише вірші, пробує свої сили в жанрі оповіданя. 1942-го виходять 2 Стельмахові збірки фронтових поезій. З кінця 1945 року М. Стельмах працює як фольклорист на посаді наукового співробітника інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України, записує «Самоцвіти народної творчості». Визначними явищами тогочасної літератури стали роман-хроніка «Велика рідня», «Кров людська – не водиця», «Хліб і сіль», «Правда і кривда».
Літківський період життя і праці М. Стельмаха знайшов художнє відображення в автобіографічній книзі «Дума про тебе». Останній роман письменника «Чотири броди» удостоєний Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Творчий доробок Героя Соціалістичної Праці, академіка АН України М.П. Стельмаха заслужено посідає почесне місце серед видатних надбань вітчизняного мистецтва. Свято бережуть пам’ять про М. Стельмаха жителі с. Літки.
Його ім’я носить Літківська ЗОШ І-ІІІ ступенів, одна з вулиць села. В школі є етнографічно-краєзнавчий музей, частина експозиції якого присвячена життю і діяльності М. Стельмаха.
Альбоми народних пісень і вишиваних візерунків зібраних Стельмахом в Літках стали об’єктом наукового дослідження учениці Літківської ЗОШ І-ІІІ ступенів Вакули Оксани. Дана робота була визнана кращою на республіканському конкурсі «Україна вишивана» (2009 р.).
Костенко Микола Іванович
Народився 14 березня 1925 року в Літках у сім’ї селянина. В 1941 році закінчив Літківську середню школу. Підчас німецької окупації брав участь у партизанському русі на території Київської області. У 1943 році був мобілізований до лав Радянської Армії, воював у складі військ 2-го Українського фронту та проти імперіалістичної Японії, проявив особисту мужність та хоробрість. В післявоєнний період Микола Іванович Костенко перебував на партійно-політичній роботі в Радянських збройних силах.
Закінчив Військово-політичну академію ім. В.І. Леніна, очолював ряд політорганів. Після закінчення в 1967 році Військової академії Генерального штабу був заступником начальника і начальником політичного відділу об’єднання, а в 1975 році призначений членом Військової Ради — начальником Політичного управління Північно-Кавказького військового округу. На всіх посадах Микола Іванович віддавав усі свої сили і знання політичному і військовому вихованню особового складу, завжди проявляв чуйність і увагу до людей, виключне працелюбство і високе почуття відповідальності за доручену справу. Велику партійно-політичну роботу в військах Микола Іванович Костенко поєднував з активною участю в житті місцевих партійних і радянських органів. Обирався делегатом XXIV і XXV з'їздів КПРС, депутатом Верховної Ради РСФСР 9 і 10 скликань.
Держава високо оцінила заслуги М.І. Костенка перед Вітчизною, нагородивши орденами Жовтневої революції, Вітчизняної війни II ступеня, «За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР» III ступеня, «Знак пошани» і багатьма медалями.
12 березня 1980 року при виконанні службових обов'язків трагічно загинув.
У некролозі, підписаному міністром оборони СРСР і високими воєначальниками, говориться: «У наших серцях назавжди збережеться пам'ять про Миколу Івановича Костенка — полум'яного патріота...». Це співзвучно почуттям і літківців. Похований у Києві.
Шибіко Василь Степанович
Народився 22 грудня 1915 року в Літках в сім'ї селянина-бідняка. Трудову діяльність розпочав у жовтні І935 року робітником пивоварного заводу в Києві. З червня 1936 року — курсант Київського піхотного училища. По закінченні навчання в 1938 році йому присвоєно військове звання лейтенанта. Він командує взводом 136 стрілецького полку 46 стрілецької дивізії Київського особливого військового округу. З серпня 1940 року по листопад 1941 року — командир роти 311 стрілецького полку 65 стрілецької дивізії Забайкальського військового округу. З листопада 1941 року — на Північно-Західному фронті, командир роти 311 стрілецького полку 65 стрілецької дивізії. Після поранення перебуває на лікуванні в госпіталі, а з лютого 1942 року навчається на курсах «Выстрел». У серпні 1942 року його призначають заступником командира батальйону 11 окремого запасного полку Сибірського військового округу. Потім — 2 Український фронт (командир батальйону 86 стрілецького полку 180 Київської стрілецької дивізії). Знову поранення і лікування в госпіталі. Зійськова служба не дозволяє засиджуватись на одному місці: Одеський зійськовий округ, Московський військовий округ, знову Одеський. З листопада 1951 року по лютий І956 року Василь Степанович - командир батальйону автоматників 15 танкового полку 326 механізованої Полтавської дивізії, у складі Центральної групи Радянських військ (Австрія).
На початку 1956 року його демобілізовано у званні підполковника і він приїздить у рідні Літки. Трохи відпочивши, з грудня 1957 року працює бригадиром комплексної бригади колгоспу ім. Калініна. Жителі Літок обирають його в грудні 1958 року головою правління Літківського споживчого товариства. Правду кажуть, що на віку, як на довгій ниві. Довелося працювати Василю Степановичу старшим пожежником радгоспу «Літківський» і завідуючим складом здавачем готових виробів Літківської швейної фабрики та Літківського філіалу Київської швейної фабрики «Дитодяг».
Держава високо оцінила заслуги Василя Степановича Шибіко: він нагороджений орденами Червоного прапора Олександра Невського, Вітчизняної війни І ступеня, Богдана Хмельницького. 15 медалями, зокрема «За бойові заслуги», «За звільнення Праги», «За взяття Відня», «За взяття Будапешта» Василь Степанович, як ветеран війни та праці, брав активну участь у громадській роботі села, ветеранської організації, часто виступав з бесідами на військово-патріотичні теми серед учнів та молоді села. Користувався заслуженим авторитетом та повагою серед жителів села та району. Помер в березні 2010 року.
Музиченко Олександр Дмитрович
Народився 7 листопада 1937 року в селі Літки. З 1954 року по 1955 рік працював ла­борантом Літківської середньої школи, яку перед тим закінчив. Потім навчався в Київському політехнічному інституті. З 1960 року працював майстром, інжене­ром та старшим інженером на заводі Антонова у Києві. З 1964 по 1999 рік пра­цював і Інституті електродинаміки АН України. Кандидат технічних наук з 1967 року, доктор технічних наук з 1987 року.
Вийшовши на пенсію, продовжує науко­ву роботу. З 1960 по 1964 здійснював технічне ке­рівництво при побудові та монтажі ма­шинного залу першої в Україні аероди­намічної труби, його пуску та промисло­вій експлуатації.
З 1965 по 1990 рік разом із співробіт­никами очолюваної ним лабораторії пе­ретворення багатофазових електромагнітних систем, розроблено і впроваджено у виробництво чимало нових приладів та систем.
На основі його розробок і розрахунків з 2002 року серійно випускається стабілізатори фаз, які підвищуюють якість електричної енергії та заощаджують її від 2 до 11 %. Олександр Дмитрович – автор понад 180 наукових праць, у тому числі 70 винаходів.
У 1996 році очолив осередок товариства «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка у Літках.
Ільченко Михайло Юхимович
Проректор з наукової роботи, член-кореспондент Національної академії наук України, доктор технічних наук, професор, лауреат Державних премій СРСР і УРСР,заслужений діяч науки і техніки України Михайло Юхимович Ільченко народив­ся в Літках Броварського району. У 1964 році закінчив Київський політехнічний інститут. Перший етап його наукової діяльності охоплює 1964 — 1982 роки, коли було проведено цикл фундаментальних науко­вих досліджень, що призвело до створен­ня нового класу твердотільних коливаль­них систем на базі діелектриків та фе­ритів. Виведені оригінальні формули для розрахунків характеристик конкретних електродинамічних систем та запропоно­вані десятки нових радіотехнічних при­строїв. Отримані теоретичні і практичні результати склали зміст докторської ди­сертації, захищеної у 1980 році в Інсти­туті кібернетики АН УРСР. Впроваджен­ня результатів у практику відзначено у 1983 році Державною премією УРСР в галузі науки і техніки.
Другий етап наукових досліджень М.Ю.Ільченка охоплює період 1983 — 1990 років, коли ним було організовано дос­лідження з метою створення нового кла­су мініатюрних твердотільних пристроїв для космічної апаратури супутникових телекомунікацій спеціального призначення.
Михайла Юхимовича удостоєно звання лауреата Державної премії СРСР в галузі науки і техніки за 1990 рік. Під науковим керівництвом М.Ю. Ільченка було виконано три загаль­нодержавні науково-технічні програми з проблем телекомунікацій. Наукові праці вченого цього напрямку в 2000 році відзначені премією Національної академії наук України імені С.О. Лебедєва.
У 1990 році М.Ю. Ільченко створив і очо­лив Науково-дослідний інститут радіо­електронної техніки (з 2000 року — НДІ телекомунікацій), що проводить розроб­ки сучасних телекомунікаційних систем.
Серед його учнів — 4 доктори і 11 канди­датів наук, він є членом ряду міжнарод­них академій та інших наукових органі­зацій. У його доробку близько 400 науко­вих робіт, серед яких 8 монографій, 60 авторських свідоцтв і патентів на вина­ходи. За його ініціативою в 1993 році було створено нову кафедру засобів телеко­мунікацій, яка стала першою в державі, що розпочала підготовку розробників телекомунікаційної апаратури.
Як проректор НТУ «КПІ» з наукової ро­боти з 1988 року веде плідну роботу з впровадження нових форм організації вузівської науки, зокрема створення в складі університету ряду науково-дослі­дних інститутів, КБ, інженерних центрів. Багато уваги приділяє розширенню нау­кової тематики, інформаційному і теле­комунікаційному забезпеченню діяльності університету, становленню і розвитку Державного політехнічного музею Украї­ни.
У 1998 році нагороджений відзнакою Пре­зидента України — орденом «За заслуги» III ступеня.
Орлова Надія Павлівна
Народилася 7 січня 1924 року в Літках (дівоче прізвище Бондар). Після закінчення Літківської середньої школи навчалася в Київському держав­ному університеті імені Т.Г. Шевченка на філологічному факультеті, брала участь у Великій Вітчизняній війні (нагороджена медаллю «За оборону Києва»).
З 1953 року працювала на Київській кі­ностудії хронікально-документальних фі­льмів, а з 1953 року — на Київській кіно­студії художніх фільмів, яка з 1956 року носить ім'я О.П. Довженка. Була старшим редактором, головним редактором худо­жньо-творчого об'єднання «Час», членом сценарної редакційної колегії. За час роботи на кіностудії Н.Орлова зміцнила її зв'язки із Спілкою письмен­ників , залучила до роботи в кіно видат­них українських письменників: Олеся Гончара, Михайла Стельмаха, Юрія Збанацького, Павла Загребельного, Олексан­дра Ільченка, Василя Земляка, Юрія Смолича, Миколу Зарудного, Віталія Логвиненка та багатьох інших. Завдяки цьому основою для створення національних фільмів стали найкращі твори українських митців. Під редагуванням Н.П. Орлової вийшло на екрани країни понад п'ятдесят пов­нометражних художніх фільмів. Серед них: «Гроза над полями», «Літа молоді» (1958), «Таврія» (1959), «Кров людська — не водиця», «Далеко від батьківщини» («І один у полі воїн») (1960), «Дмитро Гори-цвіт»( 1961), «Між добрими людьми» (1962), «Люди не все знають» (1963), «Ко­місари», «Хліб і сіль» (1970), «Ніна Сосніна» (1971), «Гуси-лебеді летять» (1974 «Щедрий вечір», «Театр невідомого актора» (1976), «Спокута чужих гріхів» (1978), «Лісова пісня» та інші. Працюючи головним редактором творчого об'єднання, брала найактивнішу участь у створенні широковідомих філь­мів: «Киянка» (дві серії — 1958, 1959 Іванна»(1959), «Надзвичайна подія» (1960), «Роман і Франческа» (1960) та ін.
В об'єднанні щороку було у виробництв 12 повнометражних фільмів. Багато працює в жанрі художнього пе­рекладу. Спочатку перекладала на російську мову сценарії фільмів, що йшли на союзний екран. Чимало переклала п'єс українською та російською, які ставили театри України. У 1965 році у видавництві «Дніпро» ви­йшла повість Олександра Бека «Волоко-ламське шосе» (1 книга) в перекладі Н. Орлової.
Потім у 1966 році у цьому ж видавництві побачив світ твір Григорія Федосєєва «Смерть мене підожде», а та­кож книга Костянтина Паустовського «Приворотне зілля», у видавництві «Му­зична Україна» — «Струна». Єдиним пе­рекладачем творів письменника, головно­го редактора журналу «Дружба народов» Сергія Баруздіна, який хлопцем пройшов дорогами війни Україною, є Надія Орлова. Надія Орлова — член двох спілок Укра­їни — кінематографістів (1961) і письмен­ників (1974), відмінник кінематографії, заслужений працівник культури (1978). У 2003 році їй присуджено міжнародну премію ім. Володимира Винниченка в га­лузі української літератури, мистецтва та за благодійницьку діяльність.
Неодноразово обиралася делегатом з'їздів письменників та кінематографіс­тів як республіканських так і союзних. Надія Павлівна Орлова своєю творчою працею збагатила українську мову і літе­ратуру, внесла чималий вклад у розви­ток українського національного кінемато­графу, у відродження рідної культури й духовності України.

Нормативно-правова база

Указ Президента Українивід13.10.2015№ 580/2015 "Про Стратегію національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2016 - 2020 роки" wym-1448637462677

Указ Президента Українивід12.06.2015№334/2015 "Про заходи щодо поліпшення національно-патріотичного виховання дітей та молоді"wym-1448637526182

Указ Президента України від 13.11.2014 № 872 «Про День Гідності та Свободи»wym-1448637574723

Указ Президента України від 13.11.2014 № 871 «Про День Соборності України»wym-1448637609779

Указ Президента України від 14.10.2014 № 806 «Про День захисника України»wym-1448637634642

Вкладення
Кiлькiсть переглядiв: 1511

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.